з того маєш! Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі із дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву.
Смішно мені з Карпа.
— Хіба ж ти досі не бачив цього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…
— Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднилось, полуда з очей спала…
Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, — не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…
— А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце.
Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився — тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитина знайшлася… Став він, як і люди, забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, — от як випас людський присудили панові, або як урядник голову побив мому братові, — він було лається в громаді:
— Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі.
Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую — новина: Карпова тітка померла — десь у городі служила — стара дівка, самотня, і записала Карпові двісті рублів.
Ого! — думаю собі. Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров.
Щойно я на сінешний поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м'яса, мов на Великдень. Ввійшов у хату — в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо й уминає страву. Зрадів, та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь — на столі повно полумисків і з печеним і з вареним, а долі кістки валяються.
— Ну, як же тебе Бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш…
— Та спасибі Богові й тітці покійній — хоч трохи оддишу та поживу по-людському.
