конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.
Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу, як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі, — чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз-у-раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник — і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.
Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштрований у військовій службі, од котрої лишилась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, — він був увесь порив і одвертість.
— Ви добре знаєте Карпа? — поспитав я.
— Атож… Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища.
— Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?
Максим осміхнувся.
— Та він трудяга парубок був… звісно, не такий, як тепер, коли його напало…
— Як напало? Що напало? — зацікавився я. — Розкажіть, Максиме.
Максим спалахнув. Рум'янець залляв його обличчя, і білі вуси стали немов молочними.
— Багато розказувати, — запнувся він і зараз же почав.
— Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе було до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився й загнали його кудись… далеко од нас… Так ото було чи в неділю, чи в свято — Карпо вже й сидить в учителя на беседі. Парубки на вечерниці збираються, кличуть його до дівчат — не хоче.
— Що я, — каже, — почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці й більш нічого…
