може одірвати очей від дивовижного видовиська, не може насититися ним… Чудовий образ принесла вона в душі тоді під батькову стріху, і той образ раз-у-раз оживає в її уяві й міниться і грає барвами.
— І сподобив мене милосердний Аллах поклонитись Каабі й очистити гріхи свої, діткнувшись Есваду… — скрипить хаджі Бекір і покректує в одповідь йому богобійний різник.
Та Емене не слухає.
Очі її, як і думка, блукають десь по далекому безкрайому морю.
А воно, невинне і чисте, як дівчина, в сліпучо-блакитних шатах, з низкою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до берега і пеститься, і тулиться до нього, немов кохаюча істота. Далеко од берега грає в морі табун веселих дельфінів: чорні потвори, мов виводок чортів, виплигують з глибини, перекидаються в повітрі, стрімголов пірнають в море і знов виринають, щоб наново розпочати веселі грища.
А ще далі, де лиш око сягає — не знать, чи по воді, чи по небі — легкою тінню просовується пароплав з довгим позад себе хвостом диму, і розпливається в блакитній далині, і чезне, як привид, як мара… Море дихає; свіжий, солоний віддих його шелестить листвою, пестить обличчя, бадьорить груди.
— Емене! кель мунда!.. (йди сюди), — розтинається з подвір'я пискливий голос матері.
Значить, гостя вже нема і можна вийти з хати.
Емене вискочила на поклик материн і мало не звалила з ніг двох європейок, що розмовляли з її матір'ю, очевидячки не розуміючи одно одного. Дівчата щось поясняли старій на мигах, показували на дім, на село, але все надаремне: стара не розуміла, хоч махала головою та удавала, що дуже добре тямить, чого вони хотять. З бесіди, проте, нічого не виходило. Спочатку гості були збентежені, але, побачивши, що їх старання йдуть на марне, весело зареготались. Це осмілило татарок. Емене, яка досі скоса поглядала на чужанок, підступила ближче й почала оглядати їх з голови до ніг. Очі в неї розбігалися; все її цікавило у тих незнаних їй істотах. Спочатку вона злегка смикнула одну з дівчат за одежу, а далі
