Емене сиділа долі на розпеченій землі свого подвір'я. Сьогодні Байрам, свято, мати пішла у хату переспати спеку, а батько, старий хаджі Бекір-Мемет-Оглу, як і всі правовірні, удруге вже подався до мечету.
Навколо тиша. Лиш од села, з високого стародавнього мінарету, долітають скрипучі, як немазане колесо, різкі згуки побожного поклику мулли:
— Ла алла… іль алла-а… Магомет расуль алла-а.
Емене поклала голову на долоні, вперлась ліктями в коліна і дивилась.
Перед нею, мало не спід ніг, збігали вниз по кам'яних горбах плантації тютюну й винограду. Рівні лінії кущів виглядали немов зелені рядки величезної книги, розкритої до читання; плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї.
Ще нижче, по піскуватій лінії берега, серед тінистих садків біліли розкішні вілли «гяурів» з рядами чорних, струнких кипарисів.
А далі було море.
Блакитне, сліпуче-блакитне, як кримське небо, воно мліло у спеці літнього дня, дихало млою і, делікатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радісну блакить…
З правого боку горбатою тінню ліг в море Аю-даг і, мов спраглий у спеку звір, припав до води.
Емене байдуже дивиться на знайомий краєвид: їй нудно. Вона дівчина — «киз» — і не для неї це невідоме,
