од зворушених думок, розбудженого сумління, од порожнечі життя. І дивна річ! Відтоді я зненавидів свій апарат, наче він був винуватцем моїх мук… Я зібрав усі фотографічні причандали, скинув їх жужмом у куток біля апарату і накрив усе чорним сукном. Сумний, у жалобі, позирав на мене з кутка мій колишній приятель, але мені було не до нього…
І знаєте, чим скінчився перший акт моєї драми? Гомеричною гульнею!.. За два місяці я стільки випив усяких трунків, що другому стало б на ціле життя… Два місяці п'яний туман розпирав мені голову, а на серці як нудно, так нудно… Треба мати залізний організм, як у мене, аби витримати хоч два місяці такого життя… — Отож тіло витримало, та не витримав збунтований дух… Я не залив червяка, що точив мене безупинно, тра було якось інше рятуватись…
І от одної безсонної ночі я зваживсь…
Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село, тільки вже не послом від чорного царя, а від царя ясного, що йому наймення світло знаття і любови.
Вас дивує, чого я став крамарем, а не пішов учителювати або писарювати… Так, бачите, зручніше. Тут я почуваюся вільним, незалежним, не знаю над собою жадного контролю, ніхто не втручається в моє приватне життя… Навіть ясне око пана станового не зупиняється на такій маленькій особі, як сільський крамар, а маленькій особі тим часом, уже хоч би через її незначність, легше наблизитись до селянина, легше вплинути на нього, робити діло…
— Тільки чи багато зробить одна людина? — додав Солонина по хвильовій задумі.
Вечір непомітно минув. Крізь одчинене вікно дивилась на нас чорна ніч, на світло лямпи летіла роєм нетля і билась крилами об скло, самовар тихо виводив останню пісню, а ми ще довго, до пізньої доби, вели бесіду в бідно вмебльованій кімнатці серед глухого руснацького села.
З вірою, з запалом неофіта розгортав передо мною Солонина плян своєї діяльности на селі, діливсь зо мною своїми спостереженнями, своїми радощами й смутком,
