джена жінота верещала над нами, сікалась до нас з дрючками. Прудка гутірка «Гуцулії» злилась в один безладний гук, в одне безконечне «май-май-май!» Я вхопив у обійми апарат і тим урятував його від неминучого загину: здоровий кіл, що націлився в нього, мигнув мені лиш перед очима і гупнув по землі… Мій компаньйон, наляканий до смерти, вхопив чорне сукно і підняв його високо над головою мов корогов.
— Ґвалт! — кричав він в нестямі, — рятуйте!
Хто його зна, чим скінчилась би ця історія, коли б наш візник молдуван, побачивши нашу скруту, не пробився кіньми крізь тиск. Ми скочили на бричку, молдуван затяв коні, але ще не кінець на тому. Парубки за нами.
— Перекидай воза… перекидай воза… май борше, бре… май борше! — заохочували їх з юрми.
Кілька здорових хлопів прискочило до брички, підважили васаг і були б напевне перекинули, коли б налякані коні не шарпнули враз брички й не помчали нас на гору з такою прудкістю, з якою ми спускались з гори. Ми летіли, аж дух захоплювало, а за нами наздогін з свистом, реготом і зойком гнались парубки, погрожуючи кулаками…
Солонина відсапнув, провів рукою по чолі, немов хотів зігнати звідти хмарку неприємних згадок, і випив духом склянку холодного чаю.
— Цілу дорогу я лютував. Темний, дикий, безглуздий народ! Через якусь дурну вигадку, якусь нісенітну легенду він ладен був розбити мені дорогий апарат, скалічити або й забити мене самого. Та пишна, ставна «Гуцулія» здавалась мені тоді гніздом розбійників, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я лаявся, та не міг з лайками викинути злість, що клекотіла у мене всередині. Вже дома я трохи заспокоївся, але ніч мав неспокійну. Тяжкі сни, перериваючи сон, чергувалися з прикрими споминами, з якимсь глухим несвідомим почуттям, що здіймалось десь з глибини й турбувало мене. На другий день мені було недобре. Щось мулило на серці. Надаремно намагавсь я розважити себе в гостях та на забаві. Як пішов, так і повертав сумний, роздратований. Що за мара? Невже ота нещасна пригода, що могла б скінчитися гірше, ніж скінчилася, так сколотила мій спокій? Я сер-
