Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 1 (1955).djvu/32

но — і бреше якось весело, зовсім не так, як захлялі собаки захлялого города. Сонце підбилось вже височенько. Не одну верству відмахало воно по небові, бо й я вже аж чотири налічив, простуючи по землі. Впрів трохи — але ще не втомився. Їсти хочеться… до холодку й пішки. Та як його й не спочити, не полежати у такій розкоші, як ось де! Здоровенний, святий дуб розлягся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним. Молоденька яворина так і облипла коло нього, мов діти коло діда, як казку розказує. Широколистий горішник і собі до компанії окутав полянку під дубом. Густа, як щітка, зелена, як рута, заквітчана, як дівчина на весіллі, — манячить трава на полянці. Годі міркувати! Туди! Під саму цівку дуба! За хвилину бриль і верхня одежина лежить осторонь, а я в одній сорочці, простягшись під дубом, задивився на чудовий краєвид, що он перед очима. На небосклоні, чистими, як кришталь, гарячими, як любощі, вигулькнули два узгір'я, переділені долинкою. По них, у довжину, рівною вигинчастою смугою простяглися липи й, мов вилиті з чорного чавуна, віддавали на небосклоні. А на узгір'ях? Біліє широка бинда гречки і пахощі повівають. За нею бинда золотої пшениці похиляється від вітру, мов море хвилясте. Зеленіють проса. Жовтогарячий ріпак аж горить на сонці, котре не шкодує свого проміння й на ввесь веселий краєвид. А справа і зліва обступають узгір'я кучеряві стіни густого зеленого лісу і злучаються аж ген із чорними липами. Любо, просторо! Половина туги, так і чуєш, злізла з серця. Їсти — страх хочеться. Та хіба ж я не знав, що так воно буде, та не наворожив хліба та ковбаси? І з яким смаком трощиться їстивне! Аж за ушами лящить… Далі — в дорогу! Тепер стежка побігла високим лісом. Кілька років назад була в нас здоровенна ожеледа. Ні одну деревину не минула та лиха година. Висока, струнка грабина посхиляла свої голови, мов дерево хоче шепнути свому сусіду через стежку якусь новину. Глянеш збоку — зелено, глянеш угору — зелено, глянеш униз — також зелено. Тільки пташки щебечуть-розлягаються та верхів'я лісове шепотить. Не треба тут капелюха; не загляне сюди сонечко, не напече голови. Прохолода, тінь та лісова тиша панують тут. Кінчився ліс. Заблищав світ,