У Зарванці!.. Як тільки на душі посутеніє, як тільки смуток важким каменем пригнітить серце, як тільки остогидне міська курява чи заторочать, буває, книжки — у Зарванці!..
Та й літо надворі. Та ще й наше, українське, літо. Гаряче, щире сонце так і вабить до себе, так, здається, й промовляє, сяючи: «а ходи, чоловіче, най я обцілую тебе, з своїми гарячими поцілунками увіллю силу в твоє мізерне тіло!»
Минаю місто, минаю гній людський. Передо мною простягся поштовий шлях, обтиканий з обох боків старими липами у два рядки. Густе віття поперепліталось межи собою — і над тобою мов баня зелена, кучерява.
Моріг зелений перерізується посередині биндочкою-стежкою, по котрій чимчикують ноги молодиць, дівчат, чоловіків, поспішаючи у місто на базарний день. «Добридень!» — Дай, Доже, здоров'я. — І гарно тут і погано. Гарно — як ніхто не тарахкотить по дорозі й не порошить тебе пилом. А погано — як проскочить поштою яканебудь кокарда й почнуть прохожі, мов вівці, чхати від пороху. Ще містом смердить! Завертаю уліворуч на поле.
Там, попід левади, обсаджені деревом, попід зелені, як рай, хутори простяглася стежка аж у Зарванці. Тихо тут, свіжо тут, вільно тут! Тільки пташки щебечуть, зашелестить, похилиться пшениця від вітру (а вона так і має своїм струнким стеблом по березі стежки) та часом, зачувши чоловіка, вискочить хуторянська собака — й див-
