ною волосся. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.
— Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки. — Він думає, що як має вітряк, а я ні, то можна мене зневажать перед миром!.. Га! «драку»![1] Мош-Костаки не останній з молдуван… Що?
— Хто? хто такий? — спитався Йон.
— Хто? А той Мица Штефанаки, що сидить край села за вітряками…
Йон з цікавістю вислухав історію сварки, що зчинилась в корчмі за квартою вина межи його батьком та батьком Гашіци.
— Але я не подарую!.. Що?.. Чи там багатий чи не багатий, а домну-дзев[2] для всіх молдуван один… На суд його! Судом дійму чортового мірошника. Що? Нунте ші Буковіна!.. — І роздратований мош-Костаки поспішно висмикнув затканий ззаду за поясом кисет з тютюном.
— Е-е! — скептично протягла Аніка, — що ти йому зробиш? «Ла богат мержи ші драку ну колак, да ла сарак ніш бой ну траг»[3].
Кінець тої сентенції почувся з сіней, куди з поміччю хазяйчиною перебрався й мас з паруючою мамалигою.
— А йдіть вечеряти! — покликала Аніка.
Мош-Костаки заткнув кисет на місце й заходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку мамалигу та бгаючи її в руках на галки, він мачав ті галки в юшку з квасолі, щиро заправлену перчицею, виловлював з юшки стручки перчиці та з смаком гриз їх, немов свого ворога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю вином з глечика, старий звернувсь до Йона:
— Поженеш коні на пашу, бо завтра вдосвіта поїду в волость позиватись.
Аніка тільки зітхнула.
