Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 1 (1955).djvu/30

Цю сторінку схвалено

Пішла баба. Через кілька хвилин — знов баба.

— Не приймають… ніде не приймають. Пані, голубонько, мати моя! Що мені робити? Майте надо мною комедерацію… Не дайте душі загинути… Най я вже в вас переночую… Най я вже в вас, як в матінки рідної. Я й місця того займу, як курка під решетом…

— Та ж холодно в пекарні. Хоч на піч вилізьте, може, там трохи тепліше.

— Нічого, я вкриюся та переночую…

Лягла баба. Ми не спимо. Часом тра перейти через пекарню. Кричить баба, мов у своїй хаті: «чого рипаєтесь, чого розходилися».

На другий день вже ми повставали, а баба спить. Вже й одинадцята година — баба не йде. Пішов брат випровадити бабу. Баба й слухати не хоче.

— Тобі що, каже, за діло? Хіба твоя хата?

Пішла мама: де там! Баба сидить на печі, чухається, натрушує нужі. В кухні сморід. Під бабою мокро, аж патьоки на печі. Біда. А баба погукує: «Хіба я з'їм ваш кавалок печі, чи буду зимувати? Як я посиджу який тиждень — ну, то що ж»…

Насилу бабу випровадили. Через хвилину знов біжить: шостака забула (вона все носилась з тим шостаком, усе його в руках тримала: де сидить, там і покладе).

 

 

Багато на світі таких бабів. Не красне їх життя змолоду й посередині, а під старість — тиняючись та просячи милостині, гине під плотом. По великих городах ще є доми для притулку таких нещасних, а в нас, по малих городах — одна зглядність: голодна та холодна смерть під тином.

Варто б тому, хто хоче й може робити добро людям — звернути увагу й на цих нещасних, бо й то люди.

 

1885 р.