Пішла баба. Через кілька хвилин — знов баба.
— Не приймають… ніде не приймають. Пані, голубонько, мати моя! Що мені робити? Майте надо мною комедерацію… Не дайте душі загинути… Най я вже в вас переночую… Най я вже в вас, як в матінки рідної. Я й місця того займу, як курка під решетом…
— Та ж холодно в пекарні. Хоч на піч вилізьте, може, там трохи тепліше.
— Нічого, я вкриюся та переночую…
Лягла баба. Ми не спимо. Часом тра перейти через пекарню. Кричить баба, мов у своїй хаті: «чого рипаєтесь, чого розходилися».
На другий день вже ми повставали, а баба спить. Вже й одинадцята година — баба не йде. Пішов брат випровадити бабу. Баба й слухати не хоче.
— Тобі що, каже, за діло? Хіба твоя хата?
Пішла мама: де там! Баба сидить на печі, чухається, натрушує нужі. В кухні сморід. Під бабою мокро, аж патьоки на печі. Біда. А баба погукує: «Хіба я з'їм ваш кавалок печі, чи буду зимувати? Як я посиджу який тиждень — ну, то що ж»…
Насилу бабу випровадили. Через хвилину знов біжить: шостака забула (вона все носилась з тим шостаком, усе його в руках тримала: де сидить, там і покладе).
Багато на світі таких бабів. Не красне їх життя змолоду й посередині, а під старість — тиняючись та просячи милостині, гине під плотом. По великих городах ще є доми для притулку таких нещасних, а в нас, по малих городах — одна зглядність: голодна та холодна смерть під тином.
Варто б тому, хто хоче й може робити добро людям — звернути увагу й на цих нещасних, бо й то люди.
1885 р.
