От уже й речі спаковано, вже й підводи заїхали. Готово! Можна рушати.
Згорбившись, осунувшись, Тихович смутними очима поглядав на хати й оселі, що лишав за собою… Коли б уже нові враження, нові місця! Враз його погляд зупинився на жалібній корогві, застромленій у тин. Корогов було зроблено з двох почеплених на тичці хусток: білої й чорної. То був знак, що в хаті є мрець.
— Чіне омуріт? — машинально поспитав Тихович візника.
— Фемея алуй Замфір Нерон, — відповів той суворо.
Тихович здригнувся, глянув на двір і стрівся очима з божевільним мош-Дімою. Тихий, лагідний, як дитина, дідок на цей раз не осміхався. Втопивши в Тиховича повні дикого гніву та ненависти очі, мош-Діма підняв догори кулак і потряс ним наздогін Тиховичеві…
Але коні шарпнули, і мош-Діма разом з жалібною корогвою щезли, закриті хмарою куряви.
16 лютого 1895 р. |