Дітвора хлипала по кутках.
В хаті стояла задуха, пахло сухими васильками, якісь тіні ходили по стінах у присмерку.
Чекали на попа.
Врешті хтось звістив, що піп іде, а за хвилину у двері всунулась пелехата голова з дзюбатим обличчям, а за нею й довга фігура панотцева.
Скінчивши своє діло, піп звернувся до Замфіра:
— Що ж ви нічого не робите слабій?
Замфір махнув рукою.
— Де там нічого… Ворожок та шептух була повна хата…
— А ви б доктора закликали! — пораяв панотець.
Замфір нервово кинувся.
— Доктора? — скрикнув він, а згаслі очі його блиснули зловіщим вогнем. — Ніколи в світі… О, я вже доволі маю тих докторів, доволі!..
— Може вмерти вам молодиця оттак без порятунку, — вмовляв панотець.
— Божа воля… Божа воля… а доктора? Навіщо? Щоб отруїв мені жінку, як ті виноград?.. Ніколи!..
І в очах Замфірових блиснула така завзятість, що панотець не зважився далі намовляти його.
— Як собі знаєте, — озвався він, виходячи.
Чужі порозходились… В хаті лишився тільки Замфір з дітьми.
Діти повилазили з кутків, прилипли до материної постелі. Замфір теж наблизився до хворої, пригорнув до себе дітей і, схиливши на груди голову, довго так стояв, мовчазний та замислений, як жива статуя безмірного смутку.
Роботи на лоєштських виноградниках скінчились. Савченко з Рудиком та робітниками обдивились усі виноградники і не знайшли більш філоксери. Тихович закінчив труїння — значить, можна було вирушити з Лоєшт у друге село, знов на таку ж роботу, а може й на такі ж прикрості. А проте Тихович поспішавсь якмога швидше покинути село, де зазнав стільки сумних пригод, де стільки витерпів, переболів душею.