скаля з барабаном вже й нема. — От бачиш, кажу, через тебе я й музики втеряла: нема як гуляти. — «Нічаво, — каже, — матушка, не журись, я тобі найму музику, та єще й не таку». — Яку ж? — «Палкавую! Ей, пайдітє за музикою!» — крикнув на когось (даром, значиться), ну…
Тут сестра внесла з пекарні в мисці страву й постановила перед бабою.
— О, спасибі вам і простибі вам! — каже баба, хрестячись і беручись за ложку.
Тяжко було дивитися на нюю. В своїм оповіданні вона багато наплутала. Частенько верзла нісенітницю. Але тут була часточка болючої правди. Так чи інак, а щось же її допровадило до такого нещасного стану. І те «щось» зовсім не пахло щастям, достатком, спокоєм, на що має право кожний чоловік.
З'їла баба, напилася чаю, підвелася: «Господи Сусе Христе, — шепче. — І спасибі вам і простибі вам, що мене нагріли… Вам здоров'ячко, а померлим душечкам царствіє небеснеє»…
— Отак, пані, — почала доказувати баба, — заслабла я на голову; пролежала тут трохи в больниці; не вилічили мене тут… Пролежала я рік у Києві, і там мене не вилічили. А відтак вилежала рік у Браїлові в черниць, то трошки мені полегшало. Розум вернувся. Слава Тобі, Господоньку, Сусе Христе, що ти мені розум вернув, — зняла баба руки вгору. — Ще коли б взяли мене в Сороку, може б мала теплий куток та хліба шматок. А то бомбайся з торбою.
Смеркло.
— Збирайтеся, бабо, — каже мама, — та йдіть шукати хати на ніч, а то пізно буде.
— Еге… от зараз піду. — Встала баба, порається коло пояса. На землю щось впало, задзвеніло, неначе гроші.
— То мій шостак упав… от тільки грошей маю на дорогу. — Засвітили лампу — знайти шостака.
— Бувайте здорові… і спасибі вам і простибі вам. — Пішла баба.
Через квадранець знов приходить баба.
— Не приймають… ходила до сусідів — не хтять прийняти…
— Йдіть, бабо, трохи далі: там хати — там приймуть вас; там тепло принаймні; а в нас і холодно, й тісно.
