— Хто вас візьме в Сороку? — питає з другої кімнати мама.
Мовчить баба та своє провадить. Глуха, видко.
— А-а!.. яка грубка гаряча. Ото, Господи… їдні родяться у щасті, є що їсти, є в що вдягнутися, й горя не знають, а другі… отак марно гинуть… Ані хати, ані хліба кавалка, навіть сорочки гарної нема, а як помре, то нема за що й поховатись.
— Та хто вас, бабо, візьме у Сороку? — голосніш каже мама.
Мовчить баба та гріється.
— Бабо, пані кличуть!
Знялася баба, пішла до мами, сіла на ліжку.
— Чого ви йдете на вакзал?
— Та пані якась… до дітей… Та не знаю, чи буде з того що. А їсти так хочу… Пані, любочко, мати моя рідна… Дайте мені, голубко, борщику трошки. Дайте, серце, най нагріюсь… Хоч дві ложечки. Спасення душі будете мати. Так мене живіт болить, так болить, аж корчить… Дайте чим зогрітися…
— Дай їй, — кажуть мама, — що зосталося з обіда, та гарячого чаю склянку.
— Холодне все, піду нагрію, — сказала сестра, та й пішла поратися в пекарню.
— Сядьте, бабо, під грубою, нагрійтеся, а вам дадуть чаю, попоїсти чого, — кричить мама.
Сіла баба під грубкою та так важко сопе, аж свистить, наче вітер восени.
— Хіба в вас хати нема? — питає мама.
— Нема… Біда мені з того часу, як мого Стефанка зарізали…
— Хто зарізав?
— А Остапин Гарасько…
— Коли зарізали, де?
— А на дворі… Вже восьмий рік. Мій Стефанко служив у шевця… А Гарасько його й зарізав… Ото зарізали його в неділю, а передо мною таїлися… Дали мені знати аж у понеділок раненько… Я перу шмаття, коли приходить моя сестра, Устя… — «А що ви, Франю, уже встали?» — Еге. — «Перете шмаття?» — Атож. — «Ходім до Стефанка на похорони». — До якого Стефанка?! —
