Одної ясної днини, так коло години десятої вранці, горішньою дорогою, що йде понад Прутом, котилося дві молдуванські каруци. На задньому возі, де сиділо кілька чоловіків, спустивши ноги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. По грубих полотняних сорочках, по чорних запрацьованих руках, а нарешті по залізних лопатах та всяких робочих струментах, що визирали крізь полудрабки, можна було пізнати, що то робітники.
На передньому, помальованому зеленою фарбою возі, серед дорожніх клунків, сиділо троє молодих хлопців: двоє — на задку воза, а один — напроти їх, спиною до візника-молдувана. Цей останній солодко дрімав, звісивши здорову, круглу, як кавун, голову на груди. На його опасистому, круглому обличчю з чорним закрученим вусом блукала щаслива усмішка солодкого сну, а кругленьке, багато обіцююче в прийшлості черево рівно колихалося під полами студентського кітеля. При коротенькій гладкій фігурі студента товариш його здавався мізерним та тендітним. Високий, худий, з закарлюченим, як у кібця, носом на довгому обличчю, облямованому рідкою темною борідкою, одягнений в синю французьку блузу, на якій можна було полічити усі кістки його, він трохи скидався на Дон-Кіхота. Зігнувши свою довгу фігуру та спершись худими кістлявими руками на рушницю, Дон-Кіхот (як його продражнили товариші) пожадливо стежив очима за табуном диких гусей, що летів через Прут у плавні. Його, очевидячки, дратувало, що дичина безкарно летіла над головою, захищена високістю та забороною полювати до Петра.
Третій подорожній, закутаний у парусиновий плащ, з кобкою на білому картузі, при якому засмалене обличчя подорожнього з підстриженою a la Boulanger білявою борідкою видавалось ще чорнішим, дивився вдумливими сивими очима на широкий краєвид.
Попід полониною, по якій вони їхали, широко розіслався зелений низькоділ. Срібляста биндочка Прута кривульками порізала зелені береги, ціле море хвилястого коми-
