В селі був рух. Цілі юрми молодіжі, одягненої в святну одіж, стояли на вулицях або простували на майдан, звідки сливе на село ціле розходилось глухе дудніння «доби»[1] в супроводі різких, пискливих звуків «кавала»[2]. Оригінальна східна мелодія «булгаряски» свідчила, що там, на майдані, танець у розпалі.
Опріч цього руху помічався ще й другий рух. По вулицях снували молдувани, купчились біля воріт, попід тинами, вимахували руками, сперечалися, кричали. Баби своїми пискливими голосами робили справжній шарварок. Очевидячки, в селі щось сталося. Коли Замфір наблизився до одної з таких купок, його зупинили, оточили каруцу зо всіх боків і хоч по розпалених обличчях молдуван видко було, що якась цікава новина свербить їм на кінці язика, однак давнім звичаєм виповнено поперед церемоніал привітання.
— Добридень, Замфіре!
— Спасибі вам.
— Що поробляєш?
— З виноградника їду…
По цій коротенькій прелюдії, виконаній з обох сторін однаковим тоном, знялась ціла буря голосів. Чи чув він, що примар[3] одібрав бомагу?.. О, він пустить їх, запроданець отой, бодай би не встав в останній день на суд Божий!.. Ба не пустить!.. Пустить, побачите, пустить!.. То село не пустить!.. Ні, це вже кінець світа настає!..
Замфір нічого не розумів.
— Хто? кого не пустить?.. Кажіть бо толком! — кидав він питання на всі боки.
— Кого!.. Та ж докторів!.. Прийшла до примарії бомага, що незабаром мають приїхати доктори, що псують виноградники.
Замфіра, наче грім з ясного неба, вразила ця звістка. Невже ж цьому правда? — шибала думка по його голові. — Невже ж цьому правда?
— Ой, виріжуть нам виноградники, до щенту виріжуть, анцихристи! — голосила якась баба.
