Замфір Нерон, ставний тридцятилітній молдуван, допив з глиняного глечика решту вина і встав зза столу. З усмішкою задоволення від святного обіду, що грала на червоному, зогрітому стравою та вином обличчю, він звернувся до жінки:
— Порайся швидше, Маріоро, бо поїдемо на виноградник, а я тим часом запряжу коні.
— Добре, — відповіла молодиця, поправляючи широке мідяне наруччя, що саме розщібнулося на її темній, немов спижовій, руці.
Але не встигла вона ще защібнути наруччя, як почула, що круглий, на піваршина заввишки стіл — «мас» — звалився їй на коліна, а посуда з брязкотом розкотилася по сінях, де задля хатньої духоти звичайно обідають улітку молдувани.
— Помалу ви, потерчата! — скрикнула налякана Маріора, притримуючи стіл рукою.
Винуватці тої катастрофи — два хлопчики літ семи-восьми та п'ятиліток дівчинка — наче не чули сердитого материного поклику. З іскрами радости в чорних оченятах, з веселим покриком: «їдем, їдем, на виноградник їдем!» — вони зірвалися зза столу та покопотіли за батьком до стайні, вимахуючи недоїденими грудками мамалиги.
— Це кара Божа, ті діти! — вибухнула Маріора, зби-
