ний голос української пісні. Що це? У цьому глухому закутку Басарабії — пісня моєї країни? Чи не омана це, чи не хвороблива часом уява моя викликала галюцинацію слуху?.. Я навіть трохи змішався. Але ні, це не уява: я чую, як пісня дужчає, здіймається вгору, перекочується могутнім грюкотом і гине тихим акордом в плюскоті зливи. Так, це співають, але де і хто? Я почав прислухатися та роздивлятися й незабаром помітив, що голоси лунали з молдуванської «колиби», себто островерхої комишової халабудки, яку звичайно ставлять по виноградниках про сторожа. «То, мабуть, заробітчани, — подумав я, — яких загнав дощ у колибу» — та наважився й собі податися туди, щоб у гурті перечекати дощову годину.
У колибі було темно; на превелику силу, натуживши зір, здолав я розгледіти своїх товаришів негоди: було їх чоловіка з десять. На моє привітання вони відповіли всі в один голос і посунулися, поступаючись місцем на колоді край дверей. Пісня замовкла. Спочатку було якось варівко: чужа людина, очевидячки, псувала трохи настрій. Дехто кинув увагу про дощ, дехто обізвався жартом, сміхом… Але мелодія, опанувавши душею, загніздившись там, не хутко німіє… Вона виповняє груди, рветься наверх і, прибравшись в поетичні шати слова, вільна як пташка, шукає простору…
Тим то і мої співаки не надовго замовкли. Хтось стиха завів пісню, до нього пристав ще один голос, а за хвилину підхопила й решта… Співано чумацьку пісню.
Не знаю, чи то з усіма таке діється, чи то лише зо мною, спраглим усього рідного, тепер далекого від мене, але згуки пісні, що торкалися мого вуха, лягали перед очима фарбами, малювали мені з дивною яскравістю цілі образи. Я перелітав на крилах пісні в давно минуле, я жив у минулому, я бачив, чув, з тріпотанням сердечним відчував смуток, радість та всі перипетії тих почувань…
Ясно, ясно сонечко сходить,
А хмарнесенько заходить…
Смутен, смутен чумацький отаман,
Він по табору ходить…
І уявляється мені степ. Широкий, необмежний, незайманий степ. Передранішній вітер злегка хвилює тирсу.
