купити в сусіднього дідича. Еге, він таки оре той переліг свій, хлібороб! Що ж далі, що ще нового?.. — Хо однак мусить відірвати увагу від товариства, бо в хату вступає жінка господаря, звертаючись до дітей чистою, неламаною мовою:
— А йдіть, діточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте…
За якусь часинку господиня знов увіходить, прохаючи всіх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усі посполу сідають за стіл, і каже до себе: «А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самі люди…»
По вечері гості примощуються де кому вигідніше, а господар виймає книжку і починається лектура.
Тут вже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати відважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом віє борода його; чудодійна сила, мов хмари ті, насуває найстрашніші картини перед очі лектора, а лектор наче не помічає цього. Але, врешті, почувши присутність страха, він відривається від книжки, обертається до Хо й дивиться йому в вічі довгим, зважливим поглядом…
І враз Хо помічає, що від погляду того діються з ним незвичайні речі: з бороди вже не віє проймаючий холод, вона тратить свою чудодійну силу, тіло його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом розсипалась. Хо чує, що на душі в нього стає легше, відрадніше, що більш таких сміливих поглядів — і скінчиться його довічня мандрівка і складе він на спочинок свої старі, натружені кістки…
Хо відступається від вікна, низько схиляє сиву голову і, чолом даючи перед новітнім рицарем, шепотить:
— Спасибі…
Зраділий Хо біжить далі. Його кортить побачити всіх, що пам'ятного вечора, в кімнатці «під небом», об'явили війну страхові, п'ючи за сміливість. Чи то всі вони витривали, як хлібороб той? Чи то ж усі, мов подарунком найдорожчим, потішать його сміливим поглядом? Ей, коли б то, коли б то!..
Хо йде далі, не маючи втоми, не вважаючи на глуху ніч. Ось і небо осміхнулось перед світанням, ось і сонеч-