— І не полегша, аж пересвідчуся, що не порожні згуки лунали там у кімнатці, що час і життя не зламають відваги вашої… Почекаю ще… почекаю…
Минає кілька літ.
Змордований вічною блуканиною, знуджений полохливістю всього живучого та невдячною ролею страха, шкандибає по курній дорозі Хо, підпираючись довгим костуром.
— Скучно на світі, нудно на світі… скрізь повно страхополохів… — мимрить старий у роздратованні, — а ти волочись по світах, не бачучи кінця-краю своїй мандрівці… Ох, важко-важко, спочити б уже… — зітхає він до спокою.
— А що це манячить ліворуч? — зацікавився Хо, спід руки вдивляючись у далечінь, що червоніла вся в проміннях заходячого сонця. — Село? Не піду туди: остобісіли мені оселі людські… Е, ні, стривайте — зайду, бо тут живе той хлібороб-інтеліґент, що то нахвалявся запровадити на селі нові порядки… Побачимо!..
Сонце вже сідало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало порядному подорожньому, подавсь він до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звідти, мабуть, усіх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкві… Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: «Школа». Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обійшов село, але корчми не було. Чудасія, та й годі! А що то робить пан дідич, цікаво глянути? — подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вікнами. Старий присувається до вікна, зазира в середину й бачить: у хаті, за столом, сидять гості — учитель та селяни. Усі вони вкупі з господарем щось пишуть, рахують, міркують. У кутку двоє дітей граються, декламуючи байку Глібова: «Вовк та ягня».
— Що вони там рахують? — шепотить Хо, прислухаючись. — Еге, ось що — касу ощадну заложили. Бач їх! А це знов що? Гомонять про якусь землю, що громада має
