— Чи це ж ви, Соловейко? А в нас пішла чутка, що буцімто ви в тюрмі померли…
— От як бачите — жив, здоров і до вас вчителем приїхав…
— Як же оце ви… перше… — не договорив старшина, здивованим поглядом окидаючи Андрія.
— Хвалити Бога, люди навчили розуму та совісті… але от що, старшино: мені треба поговорити з громадою. Якраз тепер і сходка зібрана. Як покінчать люди, що їм треба, то скажіть їм, щоб трошки зачекали, бо, скажіть, учитель приїхав і хоче поговорити з вами.
— Та вони вже й покінчили; чекають тільки, заким не скажу, щоб ішли додому, — сказав старшина, відправляючись на ганок волості. — Чуєте, люди, — гукнув він до громади, — вчитель приїхав… щось говорити до вас хоче… зачекайте трохи…
Андрій з повагою вийшов на ганок і, вклонившись людям на всі сторони, рівним, спокійним голосом промовив:
— Чи пізнаєте, мене, люди добрі?
Громада мовчки і розглядаючи присунула до ганку… Ніхто не пізнавав, декотрі роти пороззявляли…
— Та це Андрій Соловейків, — крикнула якась баба.
— І справді він! — загула здивована громада.
— Правда ваша… Я Андрій Соловейко… Я той самий, котрого ви років п'ять тому назад боялись, як злодія, мало не розбійника… котрого ви ненавиділи, називали непутящим… Я той самий. Тепер я приїхав до вас учителем. Здивувались, люди? Не дивуйте, брати мої! Ви знаєте, пам'ятаєте певно, як я ріс? Я був сирота… мене не любили, мене били, надо мною знущалися… Ні від кого я не бачив ласки, не чув щирого слова, слова правди… За таке життя я віддякував чим міг Шакулам, царство їм небесне, нещасним людям… а потім, як стало сили, я свою злість зганяв на неповинних людях. Я не знав тоді, що то за совість, що то за Бог… Я був темний, нерозумний… Сором мені за мої діла! Тепер я не такий, знайшлися добрі люди, показали мені совість, освітили розумом мою голову — тепер я не такий! Перше я вмів тільки ненавидіти людей — тепер навчився їх любити, навчився вибачати їх вину темнотою їх. Бачте,
