Це просто нікчемність. Писати до мене по-українському на відкритці… компромітувати мене!.. Відкритку кожне може перечитати; кожне може побачити… Я не дозволю так компромітувати себе… Я ж йому прочитаю «патер-ностер».
Макар Іванович бігав по хаті в сильному роз'ятренні, наче з відкритки тої знявся рій ос та покусав його. Врешті, трохи заспокоївшись, він узяв картку в руки, щоб дочитати.
— Ну, що ж там особливого? «Я здоров, коханий брате… як твоє здоров'я?.. На святки може приїду…» От і все… Ну, взяв би й написав по-«російському»… А то… — Макар Іванович здвигнув плечима й сердито подер відкритку на дрібненькі шматочки.
Другий лист, уже у конверті, викликав тільки усмішку на уста Макара Івановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись до його патріотизму, прохала порятувати молодого українського письменника, котрому тепер дуже скрутно; особа та зіставалась в надії, що Макар Іванович дасть протеже її місце в своїй канцелярії, бо ще недавно натякав, що потребує помічника. Макар Іванович осміхнувся. Нема дурнів! На цей гачок його не зловиш! Він буде приймати в канцелярію «молодих»? Навіщо? Щоб скомпромітуватися, щоб мати неспокій, а то — хто зна? — може й великий клопіт? Хіба він не знає тих шибайголів, купаних в окропі!
— Ні, красненько дякую! — розводить він руками з уклоном, наче перед ним сидить та особа, що писала лист.
— Звертається до патріотизму? Згода. Даю п'ять… ну, десять карбованців до складки на запомогу голодному, але встромити палець межи двері… уклінно дякую… Може, хто другий зохотиться…
Осміхаючись, Макар Іванович зараз же написав солодку відповідь, виставляючи прикрість, яку зробила йому неможливість дати місце певній особі через брак ваканції й запевняючи заразом, що почувається до обов'язку зробити все можливе для українського письменника.
Задоволений з свого дипломатичного маневру, Макар Іванович заклеював лист, коли з другої хати, як бомба, влетів його чотирилітній синок.
