Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 1 (1955).djvu/221

Цю сторінку схвалено

треба, щоб не зрадитися перед ворогами! І це ще не патріотизм? Мало на цьому ще? А вони патріотів шукають!..

Макар Іванович здвигнув плечима й почав ходити по покою взад та вперед. Очевидячки, думки ці не заспокоїли його. Щось іще турбувало його, залазило до серця, зазирало під шкуру комашнею. Макар Іванович був неспокійний. Ану ж, борони Боже, хто спостеріг, як він увіходив або виходив із зібрання «молодих»? А що тоді буде? Погана справа!.. Лихий поніс його туди, до тих божевільців. Чи не краще то було піти «на вінт» до сусіда? Ат!.. А тут ще сон такий, наче віщує щось… Погано… Е, що там врешті сон — дурниця. Воно якось не пристало навіть людині з вищою освітою, з поважним становищем значного урядовця, вірити в сни, як вірить у них темна, неосвічена баба на селі… А проте на серці наче миші шкрябають.

Макар Іванович зупинився перед дзеркалом, звідки визирнуло до нього чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим українським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив він бороду й волосся, осміхаючись до думки, що не понизився ще курс його в жінок. Але й це не помогло. Сон та вчорашній вечір не йшли йому з голови, дратували нерви. Він усе сподівався чогось лихого.

Ураз — дзвінок.

Макар Іванович так і жахнувся, так і затремтів увесь. Неспокійним поглядом окинувши покій, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого небезпечного, він сам побіг відчиняти двері.

— О-ох!! — з пільгою зітхнув Макар Іванович, вертаючись до покою з пачкою кореспонденцій. — Листоноша.

Нервовим рухом відкинув він набік «Свѣтъ», «Кіевскую Старину», «Зорю» й узявся за листи.

Відкритка. Від кого б це? А-а, від брата бурсака…

Прочитавши заледве кілька слів, Макар Іванович почервонів, підплигнув на місці і в найвищому обуренні кинув відкритку на стіл.

— Це… це… це чорт зна що таке!.. — скрикнув він. —