— Чи вільно сполохати задуму вашу, панно?
Ярина жахається, блідне, щоб зараз заллятися кармазином.
То він приходить по останнє слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як він трима вже її за руку й тихо промовляє тремтячим голосом:
— Панно! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово, що виробить серце ваше в одповідь на мої почуття й заміри. Я ще й досі в непевності тремчу за долю свою… і ще раз важуся благати вас, панно Ярино — не відіймайте від мене руки вашої, хай вона буде завдатком нашого будучого щастя…
Ярина сидить бліда, непорушна, з слідами переляку та боротьби на обличчі, але не відіймає руки від щасливого хлопця.
Хо не має тут більше роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвалає старий далі, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим тілом.
Макар Іванович Літко встав, мабуть, із ліжка лівою ногою, бо так йому сьогодні не по собі щось, усе його дратує, усе турбує. Вночі, правда, змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в нього був трус, що при трусі тому знайдено кілька примірників тоненького збірника творів українського поета-самовродка Рябоклячки, — збірника, пущеного nota bene цензурою, але виданого його коштом — і то в великій таємниці, треба додати. Непрохані гості грізно випитували Макара Івановича, звідки взяв він такі страшні брошури та яку ціль має тримати їх, а Макар Іванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив їх тільки задля їх дешевини, маючи потребу в папері для обгортання снідання своїм дітям-школярам, що він не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не вміє навіть читати по-українському, та що взагалі нічого спільного з так званими «малороссами» не має й не хоче мати… Йому однак не понято віри, потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням… Макар Іванович виправлявся, про-
