полохлива істото, хоч полякаю тебе… Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом — з убожеством та темнотою? Добре!.. А чи маєш ти сили до тої боротьби — ти, слабосила жінко? А глянь но, панно, у своє життя минуле, шо ти звідти винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя… Безжурне, в достатках, у розкошах — воно тільки розпестило її, ослабило волю… звідтіль винесла вона саму незарадність, непрактичність… Ні, те життя нічого більше не дало, не в ньому шукати джерела сили…
— І з такими засобами ти гадаєш боротися, — шепотить Хо. — А чи відаєш ти, нерозумна дівчино, що від тебе відкаснеться родина, скоро ти підеш наперекір їй, що всі, з котрими ти жила досі, закаляють тебе болотом, яко зрадницю їх кастових традицій? І до кого ти звернешся, коли, зламана боротьбою, запрагнеш потіхи, спокою? Хто підтримає тебе розбиту, зневірену?
— Правда… правда… Ніхто! Одна… нема рідної душі, щоб щирим словом, співчуттям загоїла рани сердечні, заспокоїла, підтримала… Відрізана, як скибка від хліба, самотня, як хрест на роздорожжі… Пустка навкруги, холод…
— А чи знаєш ти, — піддає Хо, — що то недостатки, убожество, — ти, що зросла в розкошах, що не робила на шматок хліба? Не страшно тобі змарніти в нерівній боротьбі, до часу скласти в домовину молоде життя?..
Боже! Все проти неї: і люди, і становище жінки, і убожество… Все наче змовилося, щоб кинути її в огонь, обсмалити її крила, коли вона рветься лиш до світла. І Ярина бачить уже свої білі, випещені руки худими, чорними від праці, бачить красу свою змарнілу, зів'ялу, чує в грудях хоре, розбите серце, а за плечима смерть… Смерть… не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши діла… Брр!..
— Ех, залишити б краще всі ці мрії, — спокушає Хо, — та взяти від життя все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощів, бо як кажуть — «не вернеться весна…» А що там хтось стогне, хтось пропадає — заплющити очі, затулити вуха, як робить більшість — і моя хата скраю…
— Боже, яка мука стояти отак на роздорожжі й не
