рослинка… вибуяла в штучному теплі, в душній атмосфері теплиці… Перша буря зламає мене, вирве мене з корінням… І замість бажаної користи, живим докором стануть передо мною і закривавлені серця родини й моє власне розбите, знівечене життя… Боже! що це зо мною? Звідки легкодухість така? Що варте життя моє перед необмежним морем людського страждання? Ні, годі… Піти туди, куди серце кличе й обов'язок… З силою, яку я почуваю в собі, з силою любови — можна багато зробити… Тільки не лякатись, тільки не тратити надії і… все буде добре… Що тут довго думати? Адже давно вже рішила я почати нове життя. І почну і кінець на тому, і нічого мислити, і ні над чим міркувати… Кораблі спалено… І чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе відвагою, коли чую, що сили мої слабнуть, що я легкодуха, нікчемна істота?..
Ярина повним розпуки рухом заламує руки й відкидає назад, на зелену стіну винограду, свою біляву голівку з обличчям, покритим тінями муки та внутрішньої боротьби.
А в тремтячих тінях горіха стоїть Хо й зазира в темну альтанку, і хита старою головою, і віє холодом з бороди.
— Гай-гай! — шепотять його старечі уста. — Стільки сили молодої мати, мати життя ціле перед собою — і не зважитися стати до боротьби з дідом, з порохном, що не сьогодні — то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь бо, подивись!.. Подивись, що на мені нема тої мантії традицій, у яку ти загорнула мене… Де там! Не хоче… Не зважиться й очей звести на діда… Гай-гай!..
— Ну й доля!.. — мимрить далі Хо тоном роздратовання. — Кожне уявляє собі мене, як хоче. Для одного я — з торбою на дітей, з різкою в руках; другий убирає мене в шати традицій, поговору, забобонів; третій тремтить передо мною, четвертий… а все зле та немудре! Коли ж скінчиться мука моя, коли ж почину вже, коли вже поховає мене сміливість людська?.. Ну й доля, ну й люди! Аж мене злість розбира!.. — бубонить старий собі в бороду, що м'якими сивими хвилями зливається з легенькою парою, виссаною сонцем із вогкої, теплої землі.
— Чекай же, — каже він далі, — хоч помщусь на тобі,
