— Марино, посидь біля мене… я боюся…
— Ото вигадали! Спіть, мені ніколи сидіти біля вас…
У хаті стає темно й тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий згук. Тихо. Так тихо, що навіть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м'якому. Враз… трісь!.. Що це? Увага хлопця збільшується до можливих границь… Уся кров збігається йому до серця, серце почина бити на ґвалт… О, знов щось зашелестіло, зашкрябало… То — Хо. Ось у чорній, як чорнило, пітьмі виразно біліє борода його… ось простягається довга, костиста рука… наближається до плечей, розгорта над ними свої сухі пальці… Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку, скорчується під ковдрою, інстинктово намагаючись стати маленьким-маленьким, якомога меншим… щоб «страх» не міг помітити його… Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутність у хаті…
А тим часом чує він, що біля ліжка стоїть Хо і простяга над ним свої довгі, мов залізні тройчаки, руки і черкається сухими гострими пальцями його плечей…
Холодний піт від голови до п'ят облива дитину, божевільний жах побільшує зіниці, відбира голос, деревенить тіло… І довго так лежить бідне хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче від жаху, мокре від поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарешті замордовану офіру полохливости…
— Хе-хе-хе! — сміється Хо під вікном, де лежить переляканий хлопець. — Хе-хе-хе! І жаль бере, і від сміху не можна здержатись! Смішно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль… бо хто раз спізнається з почуттям страху, не скоро зможе відкараскатися від нього… Зросте дитина, змужніє, і багато сил, вартих кращої долі, змарнує на боротьбу з страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! — хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
