Вечір. Діти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик років шести, сидить долі біля шафи й уважно будує з цурпалочків хату. Меншу, по другій весні дівчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дітям кашу. За столом, ближче до лямпи, що крізь молочний кльош розливає м'яке світло по хаті, сидить із шитвом мати. Вона рада, що діти втихомирились. Ой, ті діти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова паморочиться. Але тепер тихо. Чутно тільки, як муркає на канапі кіт та нянька стиха приспівує: «со-ро-ка, во-ро-на діткам кашу ва-ри-ла, на порозі сту-ди-ла!..» Дитина з щасливою усмішкою розгортає дрібненькі пальчики пухлої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала каші, а котрому голівку скрутила. Врешті ця забавка докучає дитині: вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
— Киця!
Але «киця» добре пам'ятає болючі пестощі маленької деспотки і дипломатично кліпає очима, не рушаючись із місця. Аж ось нетерпляча рука досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кіт скулить очі, жалібно нявчить… далі ж, немов діткнутий електричною іскрою, виривається й тіка під комоду, лишивши на руці мучительки червоний слід гострих пазурів. Зчиняється вереск…
— Що там таке, Марино? — кидає роботу мати.
— Та то проклятий кіт дряпнув дитину…
— У тебе все щось станеться… Забав її зараз! Чуєш, як зайшлася…
Починається гуцукання. «Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! погана киця! ми ж тобі дамо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!»
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
— Ну, цить же, цить! Бо як не будеш тихо, то я тебе зараз віддам дідові Хо! — сердиться нянька й підносить дитину до вікна. — О, бач, стоїть дід Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зразу кину в торбу… На тобі її, діду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивляється в пітьму, що чорніє поза вікном, і затиха… В очах, ще мокрих від сліз,
