ливий парус сонця зупиняється в зеленій гущині і лиш здалеку придивляється до сивої, мов туман той, бороди Хо, і не відважується наблизитись, не вважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою…
Хо сидить на росяній траві, а стара пам'ять його підсовує йому образи колишнього, образи, де свіжими, яскравими фарбами малюються події духа людського. Ось і ті високі, на які здійнятись може вільний дух людський, а ось і ті провалля, де на дні самому, скутий як невільник, плазує він у поросі й темряві… Ось, волочучи кайдани, покволом, віками цілими, проходять люди — забиті, залякані люди й не насмілюються звести очі на Хо, глянути страхові в вічі… Хо знає, що тільки одиниці зважуються на це, а зважившись знаходять силу розбити кайдани… Ой, коли б хоч одиниць тих було більше, може не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по світах, може б зложив він свої кістки в домовину, бо вже ті кістки давно просяться на спочинок… Ех, коли б… а тим часом страх владно панує на землі, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цілі народи… Страх!? Прищеплений дитині, виплеканий анормальними умовами суспільними, він стає чіпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вічний поступ усього живучого… Страх!.. Хо — страх! А який з нього страх, коли він виразно почуває себе порохном, немічною руїною, яку тільки полохливість людська жене з кінця в кінець світа, наперекір волі. Хо робить його злим генієм людськости… Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклі… От і тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу… на роботу! Хе-хе! Ну, вставай, діду, пора!
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звівся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подався стежкою з лісу на шлях.
А ліс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далі — дерева затремтіли, стрепенулись, розгорнули листочки… Промінь стрибнув на полянку просто до звинених квіток, пташки заспівали, комашня заметушилася, ліс загомонів, природа знову віджила…
