— Отак з моїм серцем! — додав.
Хвилинку обоє стояли нерухомо, — вона з спущеними додолу очима, він блідий і тремтячий.
— Маріє! — наблизився Свирид до неї й узяв за руку. — Скажи мені, що з тобою було?..
Марія звела на нього очі й, мов горох покотився, закапали з них сльози. Вона заплакала, жалібно хлипаючи, мов дитина.
Свирид відвів її набік під баркан.
Марія, обливаючись слізьми, оповідала йому про свій сором несвітський, про те, як вона з дитиною малою, боячись вернутись додому, тинялась по наймах, тяжко бідуючи, як урешті вмерла її дитина, як якась пані завезла її до Рені, де вона стала за наймичку в грека, що держить шинок… А Свирид слухав мовчазний, не обзиваючись і словом, не оповідаючи ні про свої муки, які вона завдала йому, ні про думку помститися на ній за зраду.
— Прости мені, Свириде! — скінчила благанням Марія.
— Най тобі Бог простить… Слухай, що скажу… Не маю я волів круторогих, нема в мене й червінців у чересі… Є в мене лиш руки — оці жилаві та роботящі, що не злякаються жадної праці. Годувавсь я з них досі, вигодую й сім'ю… Як я тобі не гидкий, Маріє, не обридлий, то будь мені дружиною та помандруємо на Молдаву, щоб ніщо не пригадувало нам лиха нашого…
Марія хотіла кинутись йому на шию, але не посміла й лиш відповіла ревним голосом:
— Спасибі тобі…
А другої днини рано-вранці, коли ще «дідич міського ринштоку» солодко спав десь на вулиці, загорнувшись небом, Свирид та Марія вирушили в дорогу. Вони подались на Джурджулєшти, аж під Слободзею, де, як кажуть, легше перехопитись через вузький Прут, легше обминути кордонну сторожу… З плавнів знявся білий туман, сивими хмарами покотився по тихому Дунаю, закриваючи блакитні гори, заступаючи світ сонця… Мрака ця віщувала однак чудову днину… Так і в серці у подорожніх зоріла надія на щасну долю, що розвіє колись і самі згадки сумного минулого.
|
20 лютого 1893 р.
Вінниця |
