серці шашіль… Вийду на степ — ні, не наші степи — і точить шашіль… Гляну на людей — ні, не наші люди — і знову тая шашіль у серці ворушиться… Не так мені пташки щебечуть, не тої мені пісні вітер співає… Почав я банувати. А найгірше за Марією… Жалко мені стало за тими нічками тихими, що бачили женихання наше, що чули нашу любу розмову… Жалко стало й за селом рідним, де я зріс, хоч не зазнав змалечку щастя. Хто його зна, що зо мною поробилося: тягне мене, мов гаком тягне в свою сторону; рветься серце назад у село; бридка та навісна стає мені сторона чужа… І був би не витримав, був би кинув усе та подався назад, коли б не Марія… Задля неї, задля власного щастя лишився я, наважився перемогти себе… І вона, згадав я, поневіряється десь, бідна, в наймах, і їй не з медом… Збігла мені отакечки весна, збігло й літо. Взяв я в хазяїна, як один гріш, шістдесят карбованців і подався… не додому, а в Миколаїв, де, як раяли люди, можна знайти роботу на осінь і на зиму. Пішов я туди, бо що б почав я з тими шістьма десятками?..
— Цілу осінь мішки носив на пароходи, а на зиму за збіржака став у хазяїна. Ніколи було, здається, думати про дівчину, а проте вирвуться згадки на волю й полинуть на село рідне до дівчини коханої… Надворі завірюха, сніг ліпить в очі, а я сиджу на санках — і ввижається мені вечір теплий з пахощами весняними, з хрущами, з вишником білим од цвіту рясного, а на перелазі сперлась Марія і грає до мене очима… Було аж жахнуся, як гукне хто на вулиці: «звощик!», а вітер із снігом так і шмагне в очі… Листів до неї не писав, бо не знав, де вона служить. Від неї теж не мав звістки, бо сама не вміє, а другого прохать написати — соромно дівці… Ну, та байдуже: на весну побачимось. Склав я за зиму ще півсотні, і так ото в середохрестя подався додому… Йду я тими степами, тими ланами розлогими, що й торішньої провесни, а не чужі вони мені, не лякають, а мов осміхаються приязно… Тала вода дзюрчить по дорозі та пригадує, що казала Марія торік під фігурою, а я тільки осміхаюся на тую згадку… Хороше мені… весело мені… жайворонок немов весільної співає… і чого поспішався? Коби знаття… ба! коби знаття!.. Та хто ж
