— То ми й земляки з тобою. Ну, земляче, ставай у мене, коли хочеш… Платою не скривдю…
Зостався Андрій у Жука. Добре йому там. Пан такий добрий, ласкавий, заговорить по-чоловічому, хоця ж і пан. Полюбився він Андрієві. Андрій позамітає покої, внесе самовар, піде куди часом треба — ото і вся його робота. Якось раз Андрій замітав той покій, що стіни обставлені книжками й, стираючи порох з столу, зобачив на ньому кілька мідяків. Ніби який чорт шепнув йому: «вкради». Здається, й не хоче взяти, а щось так і тягне: привик.
Тількищо він, набравши повну жменю, ховав у кишеню, як його хтось легенько взяв за плечі. Оглянувшись, він мало не зомлів: то був його пан. «Усе пропало… вижене!» — подумав Андрій.
— Як тобі не сором чужі гроші красти? Хіба ж ти їх заробив? — тихо й м'яко казав Жук. — Як ти хтів більше грошей, ніж я тобі плачу, то чому ж ти мені не сказав? Я б тобі накинув ще кілька карбованців. А красти?!. Так чесні люди не роблять! Ти собі поміркуй: за такі речі тебе всюди вигнали б і ти, скитаючись на чужині, пропав би ні за що, ні про що… Я тебе не прожену. Мені тебе жаль. Такий молодий парубок — і краде. Мені дуже жаль таких людей… Скільки ти отут узяв? Два чи три злоти? Дарую тобі карбованця, та не роби мені отак, бо то сором… погано. Чому ж ти не береш? — здивувався Жук і глянув на Андрія.
Андрій стояв, спустивши голову й почервонівши. Перший раз в життю у ньому прокинулась совість… Він чекав, що його вилають, проженуть, а тут тихе, ласкаве слово… Замість того, щоби бити, проклинати, його жалують, не проженуть його…
Перший раз в життю йому стало соромно. Йому хтілось поцілувати руку у цього доброго пана, перепросити його…
— Чому ж ти не береш? — знов спитав здивований Жук. — А! ти соромишся, тобі жаль того, що наробив — ну, тоді руку, товаришу, і забудемо те, що було… хто з нас без гріха?..
І Жук взяв за руку Андрія. Але Андрій швидко нахилився й, перше ніж Жук отямився, поцілував його
