Перший раз Андрій у такому великому та славному місті, хоця ж він і зайшов у самий гірший, жидівський куток.
Але не дивується він на невидані дива. Йде похмуро з вузолком на плечах. Далі, угледівши лавочку під деревом, сів на ню та й задумався.
«Що тут робити? Тра шукати якоїнебудь роботи… А де її знайдеш? Нікого не знаєш… А їсти хочеться… Ех, якби хоч хліба шматок… можна б купити, але як на злість — ані копійки!»
— Булки! бублики! — викрикує безносий жид, носячи на руці повний кошик рум'яних, свіжих булок. — «Як би вкрасти?» — просковзнуло в голові у Андрія. В ту ж хвилину, як він оце подумав, у його ніг опинився солом'яний бриль, зірваний вітром у якогось чоловіка, що з розтріпаним волоссям підходив до Андрія. Андрій, піднявши капелюх з землі, тримав його в руках.
— Спасибі, — промовив чоловік, взявши бриль. — Куди йдеш, небого?
— Та у це ж місто… Прийшов роботи чи служби шукати, та нікого не знаю тутечки. Порайте мене, дядьку, що тут робити, куди обернутися…
— Ой, трудно ж тепер за добру службу. Та навідайся лишень до пана Логоцького або Жука… Може, вони й потребують… та не знаю… Бувай!..
— Спасибі, дядьку! Йдіть здорові!..
Пішов Андрій шукати пана Лотоцького. Питав, питав — допитався. Приходить, каже чого, — не треба. Пораяли йому ще піти до двох. Ходив: ніде не потребують.
Нарешті йде він до пана Жука, на другий кінець міста. Входить у невеликий біленький будинок. Вибігає пан Жук, чоловік років із двадцять два — такий приятний на вид. Доброта так і просвічує в його одкритому лиці.
— Чого тобі, парубче?
— Та я прийшов до пана, чи не потребують пан… чи не приймуть мене на службу?..
— Та мені й тра б було чоловіка до дому, щоб позамітав, пішов куди треба… А ти звідки, парубче?..
— З Босівки.
— З Подольської, значиться?
— Та вжеж!..
