Семен хотів щось казати, але громада так заметушилась, загомоніла, що ніхто нічого не чув, ніхто нікого не слухав. До молодших пристали діди й зашамкали.
Воно добре було б так зробити, як радить Семен, та це справа не така, як з горіхом: розкусив та й вилущив зернятко… Тут ще треба поміркувати, розумом розкинути… Чи буде що з неї, з тої справи, чи ні, а гроші дай… Гроші дай! Еге! Так то тепер легко за гроші: вийняв та й на!
Громада погомоніла, погомоніла та й розійшлась.
Семен, лихий та сердитий, швидко поспішався з майдану. Злість поняла його.
— Турма… отара!.. — думав він, — а не громада. — Сеє — теє, теє — сеє, а як дійде до діла, то й розтечуться, розповзуться, як тая купа черваків на сонці… Тьху!.. Та дарма! Я сам зроблю діло, сам! Не треба мені нікого!.. Обійдеться!..
На жидівському заїзді, в маленькій кімнатці, осяяній блимаючим світлом «шабасівки», близько сидять один коло одного Семен і жид-адвокат. Витрішкуватий лисий жид, підсунувши на чоло здорові окуляри й заткнувши перо за вухо, любенько нахилився до Семена і поспитав:
— То вам «прошеніє» написати в суд, пане хазяїне? Можна… Певно побились із ким у корчмі?.. Ну, чому не побитися: на те дав Бог свято й горілку…
— Та ні!..
— А може, до мирового: певно судитесь із ким за землю…
— Та ні!.. Напиши мені, Мордку, до самого царя…
Мордко з жахом відкинувся назад, підсунув окуляри аж на лисину й вирячив витрішкуваті баньки на Семена.
— Чи ви не п'яні часом, пане хазяїне, бодай ви здорові були? — поспитав він з непевністю в голосі.
— Ні, не п'яний… Напишеш, що скажу… Тільки кажи, що тобі дати за «прошеніє»? А не заправ, як за рідного батька!
Мордко, склавши руки на череві, пустив млинка великими пальцями і підвів вирлоокі баньки на стелю. Він щось думав.