руки на ціпки, сидять на призьбі, під розправою і щось гомонять. Молодші стоять купками, розмовляють, кричать, вимахують руками. Он якийсь добродій, підживляючи свою мову енергічними рухами, то пересовує високу шапку з лівого вуха на праве, то насовує її на потилицю, так що шапка ледве-ледве тримається на маківці й не падає на землю. Очевидячки, та шапка в повній згоді зо всіма почуттями його рухливої вдачі і, мов вражливий барометр, показує всі сутіні добродієвого настрою… Ось і староста, почепивши на груди медаль, сперся на довгу карлючку і киває головою до Романа, сільського писаря.
Семен зразу не може зважитись зняти бесіду про те, що його кортить виявити, але, дослухавшись, як хтось жаліється, що нема куди товар вигнати, що немає пасовиська, кидає в громаду:
— Кажете: «нема пасовиська», і не будете його мати!
Дехто звертається до його. Ну, звісно, з пальця його не виколупаєш!
— І поля не матимете!
— Оце вигадав! Хіба його хто відбирає? І так того поля мало…
— Мало! А тоді буде більше, як поділите межи діти на грядочки? Тоді ж що буде!.. А гроші тягни з себе, мов жили: подать дай, мирське дай, сюди дай, туди дай, а поля в іншого скибка, а в іншого й нічого, випасу нема, ліс дорогий!.. Тоді хоч лягай та вмирай і «пробі» не кричи!
— Це таки правда!.. Це таки так!.. — зашуміла громада, мов злива. — Ой, потерпає шкура, як подумаєш собі, до чого воно йдеться… Вже й тепер сутужно, вже й нині трудно, як з каміння…
— Ґрунт можна роздобути!.. Були ми панські — тепер вільні… Дали нам волю, дали й землю… Мало тепер землі — дадуть ще, — говорив Семен, запаляючись…
— Ой, коби то дав Господь милосердний, коби то дав!.. А таки чутно між людьми, що будуть відбирати панські ґрунта та давати людям… Коби то!
— Еге, «коби то»! Казати «коби то» не трудно… Тут треба щось робити, а не теревені-вені правити… Тут треба подати «прошеніє», та до самого царя! Так і так, написати, обидно нам, кривда, пропадаємо, землі нам
