з далеких країв прилетіли до нас у гості, і тому кущикові фіялок, що, захистившись межи травицею, тихо процвітає, віддаючи свої пахощі чудовим пахощам весни!..
А тим часом Роман, орючи свою нивку, скоса поглядає на брата лихим оком. Йому теж щось муляє серце. Муляє йому серце ота нивка ціпов'язова. Гарна нивка, та чужа! Його ображає згадка про те, що молодший брат, котрого він не мав і за Боже пошиття, знищив усі його заміри, два роки плекані в серці, як найкращі мрії!.. І хто ж кого підвів? Семен — його, розумного, хитрого, досвідченого!.. Та дарма, дарма!.. На віку, як на довгій ниві: усього буває… Буває, наприклад, і так, що хтось позичить кому гроші, а той не має заплатити чим на реченець, от і продають землю… І та земля переходить таким робом до того, хто позичав… Буває й так… Тепер такий світ: дурний впустив з рук — розумний підняв; дурний дає — розумний бере… Тепер тільки розумний та хитрий здолає жити, а дурні мусять геть до крихти вигинути… І чому б, наприклад, тому Семенові не послужити ще який рік в економії, чого замолоду пхатися в хазяї?.. А!.. Гірко дивитись на ту ниву, що оре Семен: так вона прийшлася до його, Романової, ниви, так пристала, наче столяр припасував… Та нічого, можна почекати: дурний впустить, розумний підійме…
Загегали дикі гуси, простуючи кудись високо під необмежним небом, заспівав над нивою жайворонок, зашумів вітер, пробігаючи синім лісом, а Романові в усіх тих весняних звуках причулось одно: «дурний впустить, розумний підійме»…
Семен ходив сумний, замислений. Наумиха помітила це; Домна падала коло чоловіка, розпитувалась:
— Що тобі, Семене? Чого сумуєш? Не таїся з лихом передо мною!
— Нічого мені!.. Голова трохи болить…
Домна була певна, що Семена наврочено, а Семен міркував, як би йому звіритись громаді з своїх думок, як би підбити громаду, щоб вона щось робила, не чекала, згорнувши руки, лихої години…
Незабаром мала зібратись рада. Семен, насилу дочекавши того дня, подався на майдан, де вже купчились громадяни. Дідугани з довгими сивими бородами, заклавши
