Знайшовся такий, що дав волю, дав і землю. Та як же так? Прийти — віддай землю, що маєш, бо мені мало! Так не можна, не по правді. А це по правді, що один має такого землі, що й за день не об'їдеш, а другий — на яму лише на кладовищі? Дурно не треба, можна на виплат, як і ту землю, що тепер маємо… Хай панам гроші, а нам земля. Земля для того, хто коло неї ходить… І це можна зробити!.. Можна!..
Семен упрів від цих думок. Він обтер мокре чоло рукавом свитки і глянув на небо, де ключем пролетіли журавлі, курлюкаючи в блакитній високості.
— Гей, соб, сивий, соб, моругий! соб! — підбадьорив він воликів, налягаючи щиро на плуга.
«Це можна зробити… Громада — великий чоловік… великий, та мов той Іван, що великий, а дурний… Чому досі нічого не роблять, чом не піклуються про дітей власних?.. А що ж зможе мужик! Куди його пустять?.. Та що! Хоч я й мужик, хоча я й неписьменний, темний, а пішов би Бог зна куди, до самої столиці, впав би навколішки і сказав би: царю мій ясний! так і так, поля в нас обмаль, випасу нема, без лісу бідуємо… Якщо не хочеш, щоб ми погинули, дай нам землі… Ми не хочемо нічиєї кривди, ми не хочемо дурно, виплатимо що до копійки… Рятуй, бо гинемо… А там — най хоч голову мені стинають. Послужив би я громаді, коли ніхто не хоче!.. Дурний, дурний, що це я вигадав!.. Тьфу!..»
— Гей! соб, сиві, соб, бодай ви скрутилися!.. Тпру!
Семен дійшов до обніжка. Він витяг плуга і перекинув його на бік.
— Ху-ху!.. — сказав Семен, здіймаючи шапку та втираючи впрілого лоба. Його гірше змордували «дурні думки», ніж орання. Ввесь мокрий, тремтячий та лихий на себе, сів він на обніжок, думаючи в одно: «Боже, який я дурний та чудний собі вдався!..»
А навкруги його гарно, як бува напровесні в полі. Сонце грає промінням, весняний легіт жене по небесній блакиті як пух легенькі білі хмаринки, в повітрі бринять мухи, цвірінькають горобці, пахне свіжою ріллею, травицею, фіялками, пахне весною! Серце розкриває обійми і тим розлогим нивам, що, порвавши кайдани, збудились до нового життя, і тим дітям повітря — вільним птахам, що
