він плекав інші мрії в дитячому серці і якось несміливо звірився Романкові, що хоче бути багатим паном, аби запомагати бідних.
Романко зареготався спершу, потому вилаяв його «мудьом» і відтяв упевнено, що таких дурних панів немає й не може бути… Семен мав брата за дуже розумного і хоча не поняв йому цілком віри, однак надія на панство трохи поблідла, а охота до вчиття й геть то зменшилась. Один випадок поклав кінець вчиттю.
Семен дуже любив свою неньку — стару Наумиху, як її прозивали на селі. Він знав, що ніхто, як мати заступиться за його перед батьком, що вона справедлива й ніколи не гримне на безвинного, хоч ніколи й не подарує вини… Не так, як батько, котрого Семен не любив, а боявся: батько все тягне за Романком — своїм пестунчиком. Тому то Семен звик більше вірити неньці, ніж батькові, більше шанувати її, ніж батька.
Наумиху звано старосвітською жінкою. І справді, вона була тяжким ворогом того, хто калічив рідну мову, ламав прадідівські звичаї або пнувся в пани, намагаючись стати вищим за селянина. Наумиха всіх таких називала «адеськими шарлатанами» і грізно махала рукою, проклинаючи зрадників старосвіччини. Боліло в неї серце дивитись, як її Романко ходить до школи, чути, як він гордує рідною мовою, відбивається від хліборобства — і стара не раз сварилася з чоловіком, що рішив довести діло до краю — вивести сина «в люди», цебто в писарі при волості або в прикажчики при економії.
Бачила Наумиха, що нічого не зробить із чоловіком і заприсяглася не попустити хоч Семена до загуби, не дати його на поталу чудним батьковим забаганкам. Досі Наумиха не знала, що Семен вчиться грамоти, бо хлопці, щоб не заважати в хаті, вчились або в клуні, або в садку чи де-інде. Але одного разу надворі було холодно, і вони розташувалися з книжками в хаті. Наумиха аж скипіла, почувши, як її Семенко слебезував з навісної книжки.
— А це що? — скрикнула вона на всю хату, аж хлопці жахнулися з несподіванки. — А це що за вигадки? Ще я не діждалася, щоб ти, запанівши, гордував матір'ю-мужичкою?!. Так ти ж не діждеш, сякий не такий сину!.. — І Наумиха, як оком змигнути, вхопила
