немає… Піднявся рев… Гірко ревуть діти… А Андрійкові неначе празник на серці: радісно так…
— То Ан-дррій-ко-о вкра-а-ав пи-ріж-ки-и! — не своїм голосом заверещала одна дитина, а за нею всі в один голос закричали: — То Андрій-ко-о! — Уляна ніби й собі догадалась та до Андрійка.
— То ти покрав, сучий сину? — та хвать його за чуприну. — Признавайся! Признавайся, чортова ледач, бодай ти загинув, проклятий!
Андрійко мовчить. Легше йому зносить тумаки: він радіє. Лупила, лупила його Уляна, а далі випхала з хати.
— Чекай, суко! — тільки й промовив Андрійко, зціпивши зуби.
Раз Андрійко, як і завше, пас худобу: пару конячок, корову та двоє телят. Корова була буйна, насилу з нею справлявся кривий Андрійко. Але у той день, що я розказую, їй щось зробилося. Задерши хвіст і зігнувши голову, вона чвалом пустилася на город Панаса, що був зараз за тим випасом, де Андрійко пас худобу. Андрійко кинувся за нею, щоб перейняти її. Але корова кинулась на нього, звалила на землю, змісила ногами, а сама опинилась на городі Панаса — ворога Шакули. Заким Андрійко встав, заким відійшов од переляку — Панас, радіючи, що прислужиться ворогові, зайняв корову. Пішов Андрійко просити Панаса, щоб пустив корову. Панас і слухати не хоче: «Дай, каже, карбованця». Горе! Пригонить Андрійко худобу ввечері; Уляна глянь — нема корови.
— Корову де подів? — питає.
— Здуріла, чи що… Побігла на город Панаса — хтів перейняти… вона змісила мене… заким устав, а вона у Панаса… хоче карбованця…
Як почула Уляна, аж зблідла. Гей! карбованця дати! То не жарти! І все через того бахуря, що й сам з шкурою не варт карбованця!.. Як кинеться до нього:
— У-у! Проклятий! Що ти наробив? Головонько моя бідна! Карбованця? А щоб ти лоп, окаянний, щоб ти не дочекав вечора, чорте кривий!..
Харитон, почувши отой галас, вибіг з хати й, мов той звір хижий на здобичу, кинувся з кулаками до Андрійка. Аж там себе не пам'ятає, так б'є його та вигукує:
