Спускає він хутко човен на воду,
Сани з собою бере й коненята, —
В руках його дужих весла аж гнуться…
Хвилями річка на човен аж скаче —
Відскакують з плюском хвилі від човна,
Криги здорові пливуть звідусюди,
А вітер із снігом в очі шмагає…
Бореться Квітень веслом з бистриною,
Між кригами в'ється вужом, сказав би;
Сили останні свої добуває
І з розгону наскочив човном на берег…
— «Годі!» — сказав він, втираючи чуба…
Аж гульк — коли степ весь снігом біліє.
Вдарився Квітень руками об поли,
Та нічого діять — гірш вже не буде.
Коні впрягає у сани і їде.
В глибоких заметах брьохають коні,
Хуга замітає снігом дорогу,
Мов пекло у полі — світа не видко!
На ніч мороз як потисне страшенний:
Понівечив, лютий, ряст та фіалки,
Ті, що то Квітень взяв коням на пашу,
Й самого крізь шати Квітня доймає…
Змерз подорожній, аж труситься бідний,
Мороз витискає душу із тіла;
К світу ж немов потеплішало трохи…
Минається сніг вже, всюди болото.
От, як зайнявся край неба на сході
Й червоними стали хмари з краєчку —
Марець прокинувсь і пішов оглядати
Своє королівство — землю нещасну.
Став край дороги, на палицю сперся,
Сердиті в простори вирячив очі;
Пика — червона від вітру чи злості —
Засіяна густо вся ластовинням.
Свита на ньому пошарпана, в дірах,
Забовтана теж по пояс, в грязюці;
Замість корони — копиця волосся,
Та й те у безладді вітер розкидав.
— «Пробі! рятуйте! ох Квітень вже їде!»
Враз крикнув з нестями Марець; а далі
