Первоцвітом, рястом гай замаїти.
Тількищо глянуло сонце на землю —
Вже й стежка біленька в'ється болотом;
Пташка щебече в повітрі прозорім,
Травиця зелена з снігу вилазить.
Бачить, що сонечко щиро працює,
Пташок посилає Марець лукавий —
Тих, що то з вирію просто летіли, —
В гостину до себе брата прохати.
Квітень, почувши запросини Марця,
— «Поїду, — зрадівши каже, — до брата!»
І очі веселі від щастя засяли,
Бо дуже бажав він з братом зустрітись.
Зараз почав він збиратись в дорогу:
Лаштує чумацьку мажу; на пашу
Рясту, фіалок готує для коней,
А сам надягає шати зелені.
— «Гов! А куди це ти, братику, їдеш?»
Хтось крикнув іззаду голосом дітським.
Квітень жахнувся та, скинувши оком,
Молодшого брата — Мая побачив.
Май був хлопчина на диво вродливий:
Як небо очиці сині-блакитні,
Шати на ньому із квітів польових,
Аж пахощі гарні віють від нього;
В пишній короні росинки перлисті
Так грають на сонці, мов самоцвіти;
Скаже він слово — то так і здається,
Що то соловейко в лузі співає.
Квітень вітається з Маєм та й каже:
— «До Марця у гості, братику, їду!»
Май же відразу чогось засмутився,
Аж чорная хмара чоло покрила.
— «Знаєш що, — каже, — друже єдиний!
Скажу тобі нишком дивнії речі:
Матінка наша, — Весна запашная —
Було чи головку миє та чеше
Сину-дитині найменшій, коханій,
Чи спатоньки вклавши в постіль тепленьку,
Палко цілує — заплаче гіркими
Й крізь сльози до мене так промовляє:
