горе! Ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони Боже, сім'я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки закропитися… Якби ближче, дала б з мірку картоплі… з щирої душі запомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється»… Перед очима Химиними просувалися картини одна одної сумніші, одна одної страшніші, і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими людьми… «А може… — і в голові її промайнула думка. — Ні, ні! — відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю… — Не дам, то не моє, то не моє, то внуччине… А може»… Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухалася, що скаже серце, як погодиться з думкою.
«Господи! — думав Хома, — чого ті голодні усе ввижаються мені сьогодні? Може, це мана яка? Воно годило б ся запомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці — голому сорочка… Кортить мене сказати щось жінці, так боюся… вона вже й так лиха на мене за того п'ятизлотника… А може, сказати?»
— Химо, — насмілився Хома, — ти спиш?
— Ні, чогось мене сон не бере.
— І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються з тих країв, де голод…
— Це справді! Й мені вони з думки не сходять. Мабуть, горюють там, бідолашні…
— Атож! Знаєш що, Химо… Я думаю…
— Про п'ятизлотника?
— Егеж… якби нам його… теє… в карнавку.
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калаталось його серце, бо він трохи налякався своєї сміливости.
— Віддамо… як має піти на що інше, — хай лучче йде на голодних… Завтра віднесу до церкви.
— Отак краще! — вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, — зітхнули глибоко, а трохи згодом заснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п'ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як ока, і знов загорнула. Її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона швидше підняла їх і сховала вузлик у пазуху.
