Посвята моїй любій матері.
Смерклося. Рожевий на заході край неба м'яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло померлого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалося з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослончику, підкладала солому в грубу. Веселе полум'я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. В хаті було тихо, тільки солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.
— Старий!
Тихо.
— Хомо! — голосніше обізвалася Хима.
— Агов!
Зза грубки почулася шамотня.
— Я оце сиджу, — почала Хима, — та й думаю, що в нас борошно минулося. Тільки в нас хліба, що на полиці…
— І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?..
Хима тихенько зітхнула.
І знов стало тихо в хаті. Старі хоч нарізно, та все про одне думали: свій хліб минувся, а купувати — ні за що.
«Починається… — думав Хома. — Оце він саме починається той час, коли не стає хліба, нема и заробітків, —
