Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Ніхто не постеріг, що надворі йшов сніг.
Аж дівчатка, бавлячись під вікном, радісно крикнули:
— Сніжок! сніжок! Пустіть нас, мамо, на двір!
Олена та Яким разом глянули в вікно.
— Ой, лишенько! Як той бідний Василько приб'ється додому в таку негоду! — скрикнула Олена.
Яким вийшов на двір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий вітер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка біда не лучилась хлопцеві» — подумав він.
— Ну, що? — спитала Олена, як він увійшов до хати.
— Завірюха… та може ущухне… повинен би Василько над'їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз-у-раз заглядала в вікно, вибігала на двір і все зітхала та бідкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі! Наче без тих трьох карбованців і не обійшлось би? Що з тих грошей, коли через них можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на нього вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце їй обливалося кров'ю, сльози заливали очі. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив на двір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос…
Люди вже давно вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері: старі сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусідин приніс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові з Святим Вечером!» — проказав він дзвінким голосом, подаючи мисчину в хустці. «А де ж Василько?» — поспитав він перегодом. Олена заголосила. Господи! Всі люди радіють, весело, як Бог приказав, зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година, відірвала від неї любе дитя, кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сіроманцям. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати…
