робить, зарубав покійницю… Оборонець, говорить довго та гарно, а Гнат цілою істотою відповідає на його мову: «так, так»… Промінь надії блиснув у Гнатовім серці, він вірить, що аж тепер дізнались судді, де правда… Довгі хвилини-роки переживає Гнат, очікуючи, що скаже суд. Аж ось читають рішенець, і Гнат дізнається, що його засуджено на заслання в Сибір…
Світ гасне в очах Гнатових, в ухах шумить, він заточується й мало не падає… Москалі беруть його попід руки і знову ведуть кудись… мабуть, у тюрму…
Настя все чула й бачила. Їй здавалось, що серце в неї ось-ось пукне з жалю, що вона вмре… Перелякана, збентежена, вийшла вона з суду, гірко плачучи та не знаючи, що з собою діяти.
Другого дня відвідала Настя Гната. Гнат видався спокійнішим. Він говорив мало.
— Чи підеш за мною в далеку дорогу, Насте? — спитав він, прощаючись.
Настя нічого не відповіла, але подумала: «піду! яке мені життя без нього?..»
Настя сказала матері, що хоче йти за Гнатом. Явдоха в плач. Як! В неї одна дочка, та й та покине її на старості літ, піде десь у чужу, далеку сторону, щоб уже ніколи не вернутись звідти!.. А хто ж її догляне на старість, хто очі закриє, хто поховає? Та вже коли старої матері не жалко, то пожалувала б хоч дитину маленьку: де ж таки вибиратися в таку далечінь під зиму, в холод та студінь, з малою дитиною!..
Настя не думала досі про дитину. Їй жаль стало маленького Івасика. Чутливе материне серце обіллялось жалем на саму думку, що дитина мерзла б або й зовсім замерзла в далекій холодній дорозі. Завзяття, з яким думала Настя про мандрівку за Гнатом в заслання, трохи прохололо. Але вона все ще вагалась та не знала, що чинити.
Дивлячись на материні сльози, слухаючи, як усі відражали їй покидати свої сторони, Настя непомітно звикла до думки, що йти за Гнатом в далекий Сибір — річ неможлива. Вона любила Гната, жалувала його, плакала за ним і… все таки лишилась у Мовчанах.
