— Чи так запаніла, розлучнице люта, влізши до моєї хати, що сидиш, мов княгиня, закопиливши губу? Ти думала, паскуднице, що я не прийду до тебе? що ти будеш господинею в моїй хаті, а я буду пропадати по жидівських наймах?!.. А не діждеш цього, не діждеш! — крикнула Олександра, приступаючи до Насті.
Настя сиділа непорушно на лаві біла-біла, як шитво на колінах. Їй здавалось, що кожне слово Олександрине бігло на лотоках, шуміло під колесом і спадало на її голову тяжким, пекучим водоспадом.
Олександра сатаніла. Її дратувало мовчання Настине.
— Ти думала, чарівнице, що зчарувала мого чоловіка, то воно так тобі й минеться? Ти думаєш, що я тобі терпітиму?.. Ні, годі! По сей дуб милі!.. Зараз мені збирай своє манаття та про мене хоч в очерет тікай з моєї хати, бо я тебе за коси тягтиму через село, як останню паскуду! Чуєш? — крикнула високим голосом Олександра й сіпнула Настю за рукав.
Настя зірвалась з лави. Кров кинулась їй в лице, залила його аж до хустки.
— Геть, сатано! бо як дам, то й перекинешся! — скрикнула Настя.
— Хто? ти мене битимеш? Ти, слинява, задріпанка? Ану вдар! удар! — Олександра наближалась до Насті грізно, як чорна хмара.
Настя з піднятою рукою стояла червона, тремтяча.
— Ну, бий! бий! — Олександра присунулась до Насті, аж налізла на неї. Настя стусонула її кулаком.
— От же тобі за це!.. — Олександра збила хустку й очіпок з голови в Насті й потягла її за коси до порога.
Настя крикнула не своїм голосом, вчепилась за груди Олександрині й розірвала на ній намисто. Намисто заторохтіло, мов горох, розкотившись по долівці.
— Оце тобі чари.. оце тобі чужі чоловіки, розлучнице! — верещала Олександра та тягла Настю до порога. Старенькі двері відскочили під натиском Олександриних плечей.
— Ґвалт! — крикнула Настя в сінях. — Ґва-алт! — закричала вона дико на дворі й, пручаючись, впала на сніг.