господар, а не ти: що кажу — роби!» А сам мене місить та місить… Аж сусіди позбігались на мій вереск — оце хіба вас не було: на роботі були… геть мене потовк, місця живого нема, — скрізь синяки… гляньте…
І Уляна, плачучи, показує сусідці подтьоки крові й синці — гостинці п'яного, сердитого чоловіка. Сусідка з жалем покачує головою.
— О! Ох! доленько моя! А мій?! Як оце вип'є, то й не приведи Господи… хоч тікай на край світа. Чим попало голомшить: попаде рубель — рублем, качалку — качалкою, горщик — горщиком. Я вам кажу, що і… і… і не дай Мати Божа!..
— Ні, ви тільки скажіть — чи не здурів, не сказився чоловік? Чужу дитину брати, та ще й на мою голову? Йому, мовляв той, нічогісінько не вадить: він не буде ні орати більше, ні сіяти, ні молотити; йому все їдно! А мені: і нагодуй, і вмий, і сорочку поший, і талапайся з ним, і няньч його! А щоб ти не дождало, щеня суче! Та ще за нього бійку та сварку чини в хаті! Нікчемне!..
І Уляна з злістю й ненавистю глянула у той куток, де в колисці хникало маленьке, червоненьке, нікому нічого не винне дитятко. Якби воно знало, якби розуміло, що то йому за життя буде, воно б, невинне, й жити не хотіло б на світі, не вважаючи на те, що недавно побачило й той прекрасний світ Божий, і те ясне сонце! Горе йому!
Двері рипнули і в хату увійшов Харитон Шакула. Він похмуро глянув на жінку, що замовкла з сусідкою, мов їм язика втяло, як він увійшов. Потім також похмуро скинув з себе пояс, свитку й, поклавши їх на постіль, сів за стіл, де жінка поставила вже полуднувать. Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей, як вони вже дуже міцно почнуть дерти один другого за чуби та нароблять галасу.
Харитон Шакула був чоловік вже немолодий — літ під сорок. Високий, з довгою чорною чуприною, в котрій, як срібні нитки, виблискували де-не-де сиві волосся, з вибритою бородою, короткими, підстриженими вусами, з густими, навіть дуже густими бровами, що нависнули над блискучими похмурими очами, з чорним, як той чобіт, лицем і такими ж розхрістаними грудьми — він на-
