сяючих блакиттю грі, до синіх лісів, що суцільною лавою підпірають крайнебо.
А коло танцює. Тупають під такт „молдуваняски“ ноги, здіймаються й опускаються злучені руки, мають білі хусточки в руках дівочих… Загріті танцем обличчя блищать від краплистого поту, палкі погляди частіше вириваються з-під опущених додолу повік, стріваються між собою; руки несвідомо міцніше стискають руки, груди важче дихають… А курява, розбуркана десятками тупцюючих ніг, вирвавшись з-під мідяних підківок, захоплена танцем, здіймається до-гори, крутиться, клубочиться, справляє свій „джок“… Ось вона цілком закрила танцюючих, а ось знов, як з хмари, виткнувся рядок хлопців та дівчат і оживив образ ясними барвами строїв, молодими розпаленими обличчями…
Душно… Сонце, поволі спускаючись на захід, більшає, немов росте, яснішає, розпалюється. Повітря — сам світ, сам жар. Наче золотою сіткою оповито майдан, коло, музик, ріжнобарвну і ріжновікову юрму глядачів, що зібралася круг кола.
Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягає воду з колодязя: довгий немазаний журавель немилосердно скрипить. Кілька-сот-устна юрма шумить, як злива улітку. Дитячі вигуки, регіт молоді, тупання здорових ніг у танці, тонке телікання скрипки, верескливий галас клярнета — зливаються в якусь чудну, але гармонійну мішму, над якою усе ж таки домінує сурмачеве „туру-туру… та“, що здіймається над майданом, б'ється об стіни церковці, а далі лине в простору, засипану гарячим соняшним промінням.
