менту. Його сусід — клярнетист, шпакуватий вже циган, граючи, куняв; заплющивши очі, він хитавсь взад і вперед своїм важким, ситим толубом, одягненим у чорну ватовану піджачину. Часто, в хвилину найсолодшої дрімоти музики, клярнет виривався з рота і замовкав, але зловлений на гарячому вчинку, починав верещати; як навіжений. Третій музика — сурмач — працював найщиріше. Чи то від спеки, чи з великої напруги — він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща, сорочка облипла його могутнє тіло, з чорного широкого виду стікали струмочки поту, а він усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очі так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба. „Туру-туру… та… туру-туру… та… — греміла сурма, як за часів єрихонської облоги, і лиш инколи в хвилину віддишки вихоплювалось з-під гніту її тонке телікання скрипки або різкий, верескливий голос клярнета....
— „Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!“…
З хмари куряви, яка здіймається з-під важких окованих мідяними підківками чобіт, вирина инколи рядок молодих облич, парубочих і дівочих, впрілих, червоних, але поважних. Держучись за руки й помахуючи ними до-гори та вниз мірно, плавко і без перестанку, перебіраючи ногами й тупцюючи ними щиро, мов добрі коні на гармані, молодь, здається, не танцює, а робить якесь поважне діло, поволі й сумлінно виконує загадану роботу…
— „Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!“ — пронизує куряву домінуючий голос сурми, котиться по майдану, б'ється об муровані стіни церковці, а далі лине в простору до далеких
