Аніка відчиняла саме скриню, мош-Костаки виймав з печі жарину для люльки.
— Добри-вечір…
— Спасибі…
Ґашіца поцілувала в руку спершу мош-Костаки, потому Аніку, і не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печі, стрибнула на неї й заховалась за комином.
Старі здивовано ззирнулися й одна думка разом шибнула їм до голови.
Аніка, стукнувши віком від скрині, кинулась і собі на піч до Гащіци, яка, мов звірок той, притулилась тремтячи в куточку.
— Ти чого прийшла? — суворо поспитала Аніка.
— А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Ґашіца.
— Мій син?… А другі й ні?… Знаємо ми вас, теперішніх дівчат!… Геть з печі!…
— Не піду, хоч забийте… Люде знають, що ніхто до мене не ходив, тільки Йон… Він мене звів, він казав… посватаю… а тепер… — ридала Ґашіца.
— Нунте ші Буковіна!… — гримнув у-раз на цілу хату мош-Костаки, що чув усю розмову… — А це що?… Де Йон?…
І відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задреньчали:
— Йоне! ме-ей!…
Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош-Костаки, червоний і лихий, вхопив його за плече й притяг до печі.
— Що це, сякий не такий сину?… — гримнув він в саме вухо синові й показав на піч.
Йон заглянув у глиб і охолов, побачивши Ґашіцу.